Крізь голодний подих 1932-1933рр…

  Вона, закутана у гнилу хустину, лежала на долівці в сінях…Її зісохші пальці торкались,давно розплетеної коси,що пам’ятала більше, ніж вся Оксана цілком. Чи  бачила вона ще щось ,окрім смерті, своїми застиглиими очима?! Певно, що ні… Чи хотіла вона хоча б чогось, що б допомогло їй піднятись і бігти, бігти кудись, де не так багато заструплених тіл розкидано по її долі?! Ні! Все її єство бажало одного - тихої, чистої смерті…Та тільки від Бога…Інакше – гріх..

-   Отче наш, Иже еси на небесех! Да святится имя Твое, да приидет Царствие Твое, да будет воля Твоя, яко на небеси и на земли. Хлеб наш насущный даждь нам днесь; Небо! Поможи! Дай манни небесної погодувати помираючих! Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій.. ..Високі могили повсюди...І знову вони йдуть щодня, щоднини, щоночі, мільйони тіней, мільйони очей,  мільйони погаслих свічей..  Мамо! Мамо!!! Відчуваю , що скоро зустріну вас..Ви зачекайте, я недовго...Пам*ятаєте, ви просили , щоб я не плакала ?  А я не плачу , мамо, чуєте, не плачу...Тільки страшно...Вчора ми ще разом молились: я і Василько...Він так тремтів ,мамо..Знову і знову ковтав сльози. А я тулилась до нього та й собі плакала. А потім він затихі я, змучена днем і голодом заснула, обнявшись із  ним ..А зранку проснулась і відчула на собі важку і холодну ручку ...ручку нашої останньої пташечки..За що , Господи? І тяжко, і сумно, і страшно..я так скричалася, що не могла вже володіти собою..Дванадцята труна лежала на столі нашої, проклятої голодом, хатини...А біля неї маленький чорний шматочок хліба...Поклала йому в ручки  восковий хрестик , і гладила, гладила ті пальчики, які тільки вчора витирали сльози з моїх очей...А сьогодні - закриті гнилою кришкою гробу ...Поцілуйте його ,мамо! А я ?! А я  недовго...Приберу ваші могили в городі завтра, назбираю квітів...Хоч  щось буде по-людськи! А там ...Як Бог дасть...Мені б вже чим скоріше...Сидить у мені чорний стид за наш народ, за ганебну смерть , що тхне зісохшими тілами..Хіба так помирають люди? Я вже давно померла..Вмирала по частинам: з кожним з вас, моїх рідних, найдорожчих, відходила  частина мене...тіло -це лише холодна кров, а Душа вона не вмирає,   душею я з вами...Мамо! Тату! Останні дні, остання путь...Я обіцяю. Та тільки з Богом, як ви вчили...Помолюсь на останок ...Помолюсь за смерть у сні...а то якось страшно самій у хаті лягати у труну....Лиш ті могили в нашому саду втрамбуються літами...А чи доглянуть?Чи згадають? НЕма кому...Ми всі  пішли...Матусю! Одна ще ніч, я  обіцяю....

 ЇЇ тремтячі коліна спробували підвестись…Вони стогнали від болю і браку сили…Та Оксана, збудивши всю себе від обтяжливих думок, підвелась. ЇЇ сіра постать попленталась  до старої лави, покритої чистим лляним простирадлом…Дівчина спробувала  запалити свічку, та її  гарячі сльози щоразу капали на розпечений віск і в хаті ставало до гіркоти темно. Вона тремтячим поглядом дивилась на образ Матері Божої. Підкорений негідниками час розсік її долю на безліч кривавих шматків. Дивитись назад і спробувати пригадати щось хороше в неї не виходило…ЇЇ думки були назавжди вмочені у пекучий біль її серця… Оксана не змогла знайти себе самої у собі. Лише її сіра постать вдивлялася у вічність. Та що побачиш там,де висох рай?! Людей? Птахів? Чи може те, що падаллю гидкою котилося крізь голодний подих 33-х?!