Сповідь під дощем
Коли Він підійшов до мене , я , навіть не роздумуючи, почала шукати гаманець..А в голові тільки одне було:"Скільки дати? Гривню? Дві? Три? Головне, щоб відчепився!" Та раптом, ніби, читаючи мої думки, Він заговорив... Та так, що аж мороз по шкірі...- А ти напевно ,як і я колись , сліпо віриш у силу цього мотлоху?!- пробурмотів Він і, потираючи руки, вмостився біля мене. - Хм, молоді і наївні...Пані Цивілізація любить таких. А що я? А що тисячі таких, як я? Біля яких навіть гидко сидіти... Які зігнили тілом, але не душею..Душа, пані, вона не гниє. Вона живе пам*яттю , любов*ю , моментами...
Дощ у 89-му пахнув айстрами..Пам*ятаю.. Ми танцювали під ним після чергової вечері в ресторані і говорили про Її музику. В неї вона була закохана рівно настільки , на скільки в мене..Я не дозволяв собі ревнувати. Скрипка- це її перша любов, я ж - 
на все життя...Ми не планули днів, не думали про майбутнє. Ми жили вищим. Я - поет , вона - скрипачка. Не хочу брехати, її музика вміла закохувати.Софія була мисткинею своїх нот..ЇЇ мелодії стали ключем до мого серця. В цей вечір вона вперше призналась мені ,що кохає.Не можу сказати, що це стало несподіванкою для мене. Я знав. Кажуть, таке відчувається. Хотілось просто, щоб вона сама собі призналась. І - сталося. Краплі дощу змішались з нашими сльозами, сльозами радості і водночас страху перед одним одним. Ми гуляли мокрими вулицями, грілися до біса смачною кавою з корицею, сиділи на холодних тротуарах і замість зірок рахували вікна у сонних будівлях. Любов, розумієш, вона із неба. В ту ніч я списав цілий записник,але передати всіх емоцій не вдалось в жодному з моїх "любительських". Так, я був п*яний від Неї, сидів біля ліжка і рахував її вії, а в голові лише одне - музика... Курив на балконі і перебирав всі найкращі "ювелірки" в місті."Треба ,щоб чим більший камінь"- впевнено роздумував я і , не рахуючи грошей ( власнику видавництва їх вистачало) , перебирав пальцями сигарети. Десь в кінці вулиці побачив бездомного з бродягою . " Це ж треба до такого докотитись !От я - ніколи..." - безжально і навіть не роздумуючи пробурмотів сам до себе я . Бог напевне в цей час також не спав... Наступного ранку я почував себе гірше в два рази ,ніж цей мій нічний "приятель": температура під сорок, синдром паніки , то холодно, то жарко...Я не міг вже плакати, потрібно було ще заїхати забрати сукню, і подзвонити ЇЇ мамі... Вона ще не знала. Я не знав ,які слова мені підібрати...Вперше поетові не вистачало слів...Софія загинула. Цей дурень наїхав на неї,коли моя квіточка переходила дорогу до машини..Дальше нічого не пам*ятаю. Фатальний ранок...Кажуть , що "в сміливих щастя є".Неправда !!! В сміливих щастя забирають! Небо плакало за нею під мелодії скрипки , тільки в цей раз дощ пахнув гвоздиками. Я не зміг жити без неї , топив горе спочатку в кришталевих бокалах, потім в дешевших чарках , а потім - в одноразових стаканах . Я втратив все, так і не змігши пробачити собі себе самого. Я став тим, ким, як колись думав ,"ніколи" не мав стати. Перестав писати . Але не перестав любити. Ні на краплю менше. .Сьогодні рівно 23, а все як вчора: любов, і осінь, й цей проклятий дощ... А я живу, а так ніби й не жив...
Хвилини три я дивилася йому у слід, не могла прийти до себе... Кава вже давно вистигла під холодними пальцями, а думки - вони під наркозом, десь там, у 89...
